скавучати

СКАВУЧА́ТИ і СКАВЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.

1. Повискувати (жалібно, радісно або з нетерпінням), стиха вити (про собак та інших тварин).

Молодиця.. почала гукати на собаку. Собака одбіг на вгород та скавучав (Мирний, І, 1949, 269);

Такса Софії Петрівни лизала тарілку, а Мільтончик, забувши пристойність, скавчав потиху, щоб звернути на себе увагу (Коцюб., II, 1955, 388);

Він тримав за ошийник вівчарку, і та нетерпляче скавучала (Донч., VI, 1957, 203);

Повів мене мій знайомий лісник показати своє лисеня. А воно вже й величеньке. Кинулося до свого господаря, скавчить стиха, лащиться (Коп., Як вони.., 1961, 154);

// Утворювати пронизливі звуки (про предмети, вітер і т. ін.).

В другій робітні скрипіли і сичали пильники, і курява знімалася до вікон. В третій скреготіло залізо на точилах і зойкало, і скавучало (Ірчан, II, 1958, 271);

Терпко рипить сніг під ногами, з присвистом скавучить під полозками саней (Кир., Вибр., 1960, 300).

2. перен., розм. Жалібно стогнати, плакати (про людину).

Спершу кричала Галя, а то і кричати перестала, тілько скавучить якось болізно [болісно] (Мирний, IV, 1955, 72);

Вони схопили зв’язаного обера й почали пхати в порожній котел похідної кухні. Обер пручався й жалібно скавучав (Кучер, Голод, 1961, 135).

3. перен., розм. Набридати кому-небудь скаргами, докорами; плакатися.

[Несміян:] Підсунь до мене гранати. [Книш:] Вам добре, ви пожили на світі. А що я бачив? [Прохор (до Книша):] Не скавчи, бери гранату. Ставай поруч (Дмит., Драм. тв., 1958, 165).