скавучати

СКАВУЧА́ТИ, СКАВЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.

1. Повискувати (жалібно, радісно або з нетерпінням), стиха вити (про собак та інших тварин).

Молодиця .. почала гукати на собаку. Собака одбіг на вгород та скавучав (Панас Мирний);

Такса Софії Петрівни лизала тарілку, а Мільтончик, забувши пристойність, скавчав потиху, щоб звернути на себе увагу (М. Коцюбинський);

Він тримав за ошийник вівчарку, і та нетерпляче скавучала (О. Донченко);

Повів мене мій знайомий лісник показати своє лисеня. А воно вже й величеньке. Кинулося до свого господаря, скавчить стиха, лащиться (О. Копиленко);

// Утворювати пронизливі звуки (про предмети, вітер і т. ін.).

В другій робітні скрипіли і сичали пильники, і курява знімалася до вікон. В третій скреготіло залізо на точилах і зойкало, і скавучало (Мирослав Ірчан);

Терпко рипить сніг під ногами, з присвистом скавучить під полозками саней (І. Кириленко).

2. перен., розм. Жалібно стогнати, плакати (про людину).

Спершу кричала Галя, а то і кричати перестала, тілько скавучить якось болізно [болісно] (Панас Мирний);

Вони схопили зв'язаного обера й почали пхати в порожній котел похідної кухні. Обер пручався й жалібно скавучав (В. Кучер).

3. перен., розм. Набридати кому-небудь скаргами, докорами; плакатися.

[Несміян:] Підсунь до мене гранати. [Книш:] Вам добре, ви пожили на світі. А що я бачив? [Прохор (до Книша):] Не скавчи, бери гранату. Ставай поруч (Л. Дмитерко).