сковзнути

СКОВЗНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.

1. Однокр. до ско́взати.

— Рушаймо! — скомандував Вершомет, і лижі сковзнули по сніговій ковдрі, що вкривала крижане поле (Трубл., Лахтак, 1953, 168);

Він машинально спустив весло на турка, але весло сковзнуло (Коцюб., І, 1955, 386);

Стара кожушина сковзнула з рамена й поволі зсовувалася додолу, але Литка не затримував її (Епік, Тв., 1958, 110);

Він почав висмикувати ногу з твані, і гумовий чобіт сковзнув з його ноги (Хижняк, Килимок, 1961, 16);

Байдарка хутко сковзнула назад до озера (Смолич, І, 1958, 79);

Софійчина рука сковзнула по стриженій Семеновій голові і впала (Сміл., Зустрічі, 1936, 97);

Похмурий погляд Богуна сковзнув по ніжній стрункій постаті Оксани (Кач., Вибр., 1953, 103);

Світло від фар сковзнуло узгір’ям (Донч., VI, 1957, 379);

Іноді звузяться [у хлопця] злорадно очі й навіть усмішка сковзне по губах (Головко, II, 1957, 275).

2. Швидко, непомітно злізти, вийти, вибігти, пролетіти; швидко зникнути де-небудь.

Пізно за північ у шибку постукотів іще хтось. Галька кішечкою сковзнула з ліжка й вибігла в сіни (Головко, I, 1957, 174);

Десь далеко-далеко загавкав собака. З саду вилетів кажан і безшумно сковзнув повз веранду (Трубл., II, 1950, 74).