скулюватися

СКУ́ЛЮВАТИСЯ, ююся, юєшся, недок., рідко, СКУ́ЛИТИСЯ, люся, лишся, док.

1. Щулитися, корчитися (від холоду, болю, страху і т. ів.).

На ту згадку Андрій якось інстинктивно скулювався та й схиляв голову на груди (Крим., II, 1972, 21);

Леон зблід, скулився під градом тих слів (Фр., V, 1951, 281);

Він весь скулився і напружився — наче ладнався зробити стрибок (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 453);

// тільки док. Зсутулитися, згорбитися.

Ще більше скулився [дід], зморщився в грибочок сушений.., якось посірів увесь, неначе землі грудочка (Хотк., II, 1966, 361);

Батько скулився ще гірше: окупація на ньому позначилася горбом (Кач., II, 1958, 296).

2. Скручуватися в клубок.

Їжак пробіг, може, зо три кроки, потім скулився в борозді [борозні] (Фр., IV, 1950, 65);

// Скорчуватися, примостившись де-небудь.

Злидні [казкові істоти] скулюються під порогом темною купою (Л. Укр., III, 1952, 254);

Скулився [Бекір] долі біля порога (Коцюб., II, 1955, 155);

Орися, скулившись, лежала на бочку (Тют., Вир, 1964, 222);

Сашко скулився на тачанці коло кулемета (Ю. Янов., II, 1958, 177);

*Образно. Місто скулилось, накрите чорним рядном ночі, і спало не спало — слухало (Ірчан, II, 1958, 91).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me