страм

СТРАМ, у, ч., розм. Те саме, що со́ром 1-4.

Тепер всяк хам показує натуру, а нам мовчать? Се був би чистий страм (Л. Укр., І, 1951, 277);

[Пріська:] Он старий пан усе пристають до мене, — і не страм їм? (Мирний, V, 1955, 161);

Чужа біда Панькові — сміх; Своя, ж і стид, і страм, і гріх (Бор., Тв., 1957, 156);

[Кряж (Ользі):] Як себе не шкодуєш, то хоч мого імені не ганьби… Не думав, що доживу до такого страму… Колись таких, як ти… в ставку топили (Зар., Антеї, 1962, 247).

◊ Вво́дити (ввести́) у (в) страм — те саме, що Вво́дити (ввести́) в со́ром ( див. вво́дити).

[Чирва:] Куме. Не себе шкода, а вас. Перед народом у страм себе вводите. Три дні риєте землю, як кроти, а що знайшли? (Мик., І, 1957, 80);

Набира́тися (набра́тися) стра́му — те саме, що Набира́тися (набра́тися) со́рому (ганьби́) ( див. набира́тися).

— Набралася страму з отим царем [портретом, що хазяїн послав продавати] і пішла [з базару] ні з чим (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 137);

На страм — щоб осоромитися.

— Честі я не продам… На догану та страм Щоб козак себе мусів [мусив] наймати? (Граб., І, 1959, 297);

Ні (і) стида́, ні (й) стра́му нема́є (нема́) в кого — хто-небудь дуже безсоромний;

Стра́му нано́сити — осоромлювати кого-небудь.

— Чого тобі ходити до нас та страму наносити? (Барв., Опов.., 1902, 301);

Стра́му нароби́ти кому — осоромити, знеславити кого-небудь.

— Якби ти, сестро, жупан мала, То би з нами пила і гуляла; Як же ти, сестро, в сіренькій свитині, Наробила страму всій родині! (Нар. лірика, 1956, 322);

Стра́му нема́є (нема́) кому, в кого — те саме, що Со́рому (со́рома) нема́є (нема́) ( див. со́ром).

— Страму вам нема, варвари, — докоряв буржуям Хрисан Кульбака, відомий у загоні своєю набожністю (Гончар, II, 1959, 73).