тлум

ТЛУМ, у, ч., розм.

1. Натовп, юрба.

Слухав дзвону колокольного, бачив тлум людський, як сходились і розходилися (Вовчок, VI, 1956, 251);

Його не пустили далі густі людські тлуми (Загреб., Європа. Захід, 1961, 263);

Десь із-за возів у ярмарковий тлум несподівано врізались два вершники (Добр., Очак. розмир, 1965, 44);

// Метушня, шарпанина.

Багато часу минуло в суєті та тлумі, поки, зрештою, молоді та весільні батьки.. сіли за чільний стіл (Дмит., Наречена, 1959, 201);

// Величезна кількість кого-, чого-небудь; сила, безліч.

Дрібні камінці безсило торохтіли. Нещасні камінці! той побережний тлум ні море, ні гора приймати не хотіли (Л. Укр., І, 1951, 184);

// перен. Скупчення, рій (про думки і т. ін.).

Поїхав [Андрій] з тлумом гадок і надій в душі, бо там на забаві сподівався застати графиню (Фр., VIII, 1952, 235);

Втішаю серце… Але прикрих дум Не сходить попіл — як прогнати тлум Передчувань і всі страхи безсонні!.. (Зеров, Вибр., 1966, 52).

2. у знач. присл. тлу́мом, заст. Всі разом, спільно; гуртом, юрбою.

Шпак його визволяти — та обоє до кухаря, до челяді, та усі тлумом у покої рятувати панів (Вовчок, VI, 1956, 333);

Доля яка перестріла мандрівників, де залишились їх кораблі, і для чого сюди прибувають? Бо ж тлумом Сходяться від кораблів і храм виповняють благанням (Зеров, Вибр., 1966, 236).