умитий

УМИ́ТИЙ (ВМИ́ТИЙ), а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до уми́ти.

Хоч на ньому [сотнику] і черкеска синя.., і пика вмита, і борода виголена, і на голові шапка, та як йому були очі заспані й надуті, то й видно було, що він цілу ніч гуляв (Кв.-Осн., II, 1956, 177);

Обличчя бійців, блискучі, вмиті, насічені дощами, здавалось, були весь час злегка осяяні звідкись невидимим сонцем (Гончар, III, 1959, 307);

Весна. Садочки зацвіли, Неначе полотном укриті, Росою божою умиті, Біліють (Шевч., II, 1963, 171);

Стояла [яблуня] свіжа, вмита світанковою росою (Цюпа, Назустріч.., 1958, 439).

2. Який умився.

Перед ним стояла Онися, вмита, убрана й причесана (Н.-Лев., III, 1956, 86);

Дорошенко підходить до хвіртки, дивиться на Лукію, свіжу, щойно вмиту (Гончар, Тронка, 1963, 200);

Додому повернувся він пізно вночі і застав Огея вже вмитого, прибраного (Досв., Вибр., 1959, 358);

Туман розтанув, садки стояли вмиті й святково мовчазні (Гуц., Скупана.., 1965, 131);

*Образно. Іржаву каску вкрив житом Долоня теплої землі, І забринять у небі вмитім Ширококрилі журавлі (Мал., II, 1956, 133).