упор

УПО́Р, ч.

1. род. у. Дія і стан того, що упирається ( див. упира́тися¹ 1).

Підбігши до кулемета, Яресько радісно вхопив його, крутнув сюди-туди — небачений, новісінький! — і, не знайшовши поблизу нічого придатного для упору, розпластався просто на землі, націлюючись услід втікачеві (Гончар, II, 1959, 24).

◊ В упо́р:

а) прямо в обличчя, не відводячи очей.

Прикурюючи від його цигарки, він майже в упор примружено глянув на Іраклія (Головко, І, 1957, 281);

б) зовсім зблизька, прямо по цілі.

Кулемети.. в упор різонули по гітлерівцях (Коз., Гарячі руки, 1960, 148).

2. род. а, техн. Пристрій, предмет, який підтримує що-небудь, служить для упирання в нього.

У випадку необхідності вивішування [піднімання] автомобіля на домкраті або гідравлічному підйомнику забороняється проведення робіт без підставлення козлів і упорів, що запобігають самовільному опусканню автомобіля (Підручник шофера.., 1960, 323);

Для торцювання дощок.. влаштовують упори, які можна установлювати на певні розміри (Стол.-буд. справа, 1957, 108);

// Підпірка, опора, яка підтримує що-небудь.

Упори греблі.

3. род. у, діал. Упертість.

Параска з упором, властивим тупій та лінивій натурі, не покидала свого звичаю (Фр., VII, 1951, 8).