утішати

УТІША́ТИ (ВТІША́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УТІ́ШИТИ (ВТІ́ШИТИ), шу, шиш, док., перех.

1. Приносити втіху кому-небудь, робити когось радісним, задоволеним.

Зажурилась тяжко Івга,.. ходить похмура, і дитинка її не втішає (Вовчок, І, 1955, 95);

— Ви скажіть йому від мене, Що я досі пам’ятаю, Як пісні його втішали Нас колись в чужому краю (Л. Укр., І, 1951, 382);

Діточкам спасибі за листи, дуже мене втішили (Коцюб., III, 1956, 336);

[Галя і Юрій:] Просимо вас… наша рідна бабусю… завтра до нас на весілля. [Марфа:] Діточки мої хороші… Оце справді втішили… (Лев., Драми.., 1967, 302);

// Розважати, веселити.

Княжецький син в гуслі грає. Дівчиноньку забавляє, Забавляє й утішає (Укр. нар. пісні, 1, 1964, 103);

Нема в їх [них] ні забавок, ані іграшок дитячих,.. і мати вернеться — нічого не принесе, щоб їх звеселити, щоб утішити своїх діток! (Вовчок, І, 1955, 30).

♦ Утіша́ти о́ко (зір) — те саме, що Ті́шити о́ко (зір) ( див. ті́шити).

Я й Середземне бачив море У Провансальському краю… Усі вони втішали зори І душу надили мою (Рильський, III, 1961, 255);

Утіша́ти (уті́шити) се́рце див. се́рце.

2. Умовляючи, допомагати кому-небудь позбутися суму, неспокою, хвилювання і т. ін.

Його ніхто не втішав; тепле слово привіту не виривалося з уст його товариства (Мирний, І, 1954, 338);

— Василю Назаровичу, не плачте, — утішав старого Черняк (Довж., І, 1958, 195);

Рузя як уміла втішала дівчину. Але як тут утішити, коли в неї самої стискалось від страху серце? (Донч., III, 1956, 63);

Нема кому його ні пожаліти, ні втішити… (Стельмах, Правда.., 1961, 18).