хист

ХИСТ, у, ч.

1. Уміння що-небудь робити, поводити себе певним чином; здібності.

А в городі бузина, на їй листу нема — Не цілуй, не милуй, коли хисту нема (Чуб., V, 1874, 9);

З нагоди Шуриного приходу куховар мінометників Гриша жарив і шкварив різні делікатеси, на які тільки вистачало у нього хисту (Гончар, III, 1959, 200);

Гордій заклопотано прикладав увесь свій хист господаря, щоб бути корисним бабусі (Коп., Вибр., 1948, 240);

Із ремісничого недавно, А скільки хисту в їх руках! (Забашта, Нові береги, 1950, 95);

// Надзвичайний природний дар, високий ступінь обдарованості; талант.

Треба пам’ятати, що письменників у зародку і письменників з великим хистом в народі більше, ніж.. спершу здається (Вас., IV, 1960, 59);

Відомо, як Леся Українка гартувала свій мужній хист, своє разюче слово в чистому полум’ї творчості Пушкіна і Чернишевського (Бажан, Наша.. Москва, 1951, 33);

Крім краси, гадала Марина, для кіноактриси потрібен ще хист, талант; може, він у неї і є, та як його виявити? (Дмит., Наречена, 1959, 149);

// до чого. Природний нахил, потяг до чого-небудь.

Хороше обличчя, люб’язна розмова, перевита жартами, хист до танців — все се було за нього, все слугувало йому на користь (Мирний, III, 1954, 190);

Що Каргат має якийсь хист до.. науки,— це Валентин Модестович ладен був припустити (Шовк., Інженери, 1956, 26);

Біля Варвариного станка пристояв [Мануйло], задивившись, як стриже.— Хист у тебе, Варвара, до цього діла… (Гончар, Таврія, 1952, 159);

Маляр упевнився, що у Тараса Григоровича є хист до малювання, і погодився його вчити, але вимагав панського на це дозволу (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 10).

♦ Тобі́ (вам і т. ін.) не хист, з інфін. — ти нездатен, не з твоїми здібностями.

— Тобі не хист з Енеем биться, Не хист з Лавинієй [Лавинією] любиться, Ти, бачу, здатний бить собак (Котл., І, 1952, 214).

2. діал. Огорожа, захисток.

Вітрюга такий, що аж хист вириває з землі навкруг пасіки (Сл. Гр.).