холодно

ХО́ЛОДНО.

1. Присл. до холо́дний 1-3, 9, 10.

Небо сяло і висіло непорушно і мовчки, зорі блищали холодно (Гр., II, 1963, 127);

Темрява, загальний тривожний настрій надавали голосові його незвичної суворості, а шкірянка, що холодно поблискувала на ньому, робила його якимось неприступним (Гончар, II, 1959, 104);

[Олеся:] З яким ти палом це говориш! [Влас:] Я холодно не вмію (Кроп., II, 1958, 323);

В чужих домах вона бувала рідко, та й всюди обходились з нею дуже холодно (Фр., V, 1951, 285);

Вона на секунду підвела вії, холодно блиснувши очима (Галан, Гори.., 1956, 146).

2. у знач. присудк. сл. Про низьку температуру повітря, наявність холоду.

В горах вже холодно, навіть сніг почав було перепадати на високих полонинах (Л. Укр., V, 1956, 375);

Надворі тихо, холодно; мороз скаженів (Мирний, II, 1954, 205);

В землянці було холодно. Давно загасла залізна грубка (Тулуб, В степу.., 1964, 304).

3. у знач. присудк. сл., кому. Про відчуття ким-небудь холоду.

Василько заблудивсь. Йому було холодно й страшно (Коцюб., І, 1955, 81);

Холодний вітер вривався в побиті шибки й навпростець віяв у розчинені двері.. Мотрі зробилось холодно (Мирний, І, 1949, 265);

Василина почула той шум, почула, що їй холодно.., й опам’яталась (Н.-Лев., II, 1956, 62);

// перен. Про відчуття внутрішнього холоду (від переживання, страху і т. ін.).

— Мати господня! заступи і сохрани! — важко зітхаючи, шепче вона, а в душі — так холодно та страшно (Мирний, І, 1954, 309);

// перен. Про відчуття відірваності від усього, самотності.

Коли настала перерва,— якось холодно, непривітно стало їй в ясній хаті серед гучного товариства (Л. Укр., III, 1952, 586);

Сумно і холодно стало їй жити без матері (Тулуб, В степу.., 1964, 57).

◊ Ні хо́лодно ні жа́рко див. жа́рко.