цебеніти

ЦЕБЕНІ́ТИ, ни́ть, недок., розм. Бити сильним струменем, з силою виливатися, литися (перев. про кров з рани).

— Кресь — він мене раз по щоці, кресь! — удруге.. До лиця — а з його юшка так і цебенить (Вас., І, 1959, 279);

Кров цебеніла йому з носа, а він розмазував її по виду, на грудях і все кричав (Кос., Новели, 1962, 187);

Людська кров цебеніла скрізь на тучну й без крові землю (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 388);

Дощ і зовсім затих, тільки парувала під ногами мокра земля та в ринвах ще щось пухирилося й цебеніло (Збан., Сеспель, 1961, 41);

Не турбуйся про мене — я знаю, Що чека мене в буряну мить, Там, де хвиля осіння Дунаю, В берегах, мов руда, цебенить… (Перв., І, 1958, 459);

І хоч на подвір’ї гуляє вітер, а піт з мене так і цебенить (Логв., Давні рани, 1961, 108);

*Образно. Після чарки слова Стадницького завжди цебенять то лихою красномовністю, то жагучою злобою (Стельмах, І, 1962, 36).