цурка

ЦУ́РКА, и, ж.

1. Короткий обрубок дерева; цурпалок.

Біда біду, як кажуть, кличе: Десь хлопчик недалечко був, На його [Голуба] цуркою шпурнув І в голову якраз ударив дуже… (Гл., Вибр., 1951, 77);

— Я спалила свій ціпок — ох, ох,— Обдурила діда й бабу — обох. За шматочок дерева — цурку — Маю тепер з пір’ячком курку! (Нех., Казки.., 1958, 67);

// Тріска, скалка.

Працює дятел, аж цурки летять (Коп., Як вони.., 1948, 95);

*У порівн. [Сильвестр:] Як почне [Микита] дрова рубати,— Страшні дуби, мов цурки, розсіка (Коч., П’єси, 1951 27);

Синьою смугою спалахувало лезо шаблі, і зрубане пруття цурками розліталося на всі боки (Донч., І, 1956, 71).

♦ До цу́рки:

а) на дрібні шматочки.

Я перескочив через межу і ринувся просто на них [фашистів], вскочив у саму їхню гущу. Одного метнув через себе багнетом. На другому розбив до цурки приклад (Ю. Янов., І, 1958, 313);

— Слухай, Лукійко, у неї [матушки Раїси] лозини немає.. Ту, що була, вона ж до цурки побила на Улянці (Донч., III, 1956, 36);

б) повністю, нічого не залишивши.

— Ну, держіться, Карпе Власовичу,— жартував Заруба.— Тепер уже ми вас розкуркулимо. Бачте, скільки гостей найшло? Все вип’ють і поїдять до цурки! (Кучер, Трудна любов, 1960. 164);

Вороги мають намір усе, що ми робимо, знищити до цурки. Знищити нас фізично, стерти навіть сліди наші (Довж., III, 1960, 189);

На цурки́ — на невеликі частини.

В колінах захрумтіло, і здалося, що то стан його такий крихкий і ломиться на цурки (Ле, Україна, 1940, 96);

Той [Никанор] сидів біля столу у свиті, як прибув, нероздягнений, і здавалось, що його чорна постать от-от роздушить на цурки білий чистий стіл (Мик., II, 1957, 88).

2. Невеличка, загострена з одного боку паличка, за допомогою якої в’яжуть снопи, туго скручуючи перевесла.

Солоха, як і раніше, впевнено й швидко в’язала сніп за снопом. Спокійно, без зайвої хапливості, крутила вона перевесла, вправно орудувала цуркою (Донч., IV, 1957, 255);

Северко пересів під віз і дивився, як батько, мати, Карпо і Христя, не розгинаючись, мовчки врізались серпами в густу лаву жита, залишаючи по собі туго зв’язані цуркою снопи (Іщук, Вербівчани, 1961, 11);

Ніколи ще не милували вони, Смолярчуки, злодіїв. Ніколи! Він, Кирило, сам, своїми руками, крутив цуркою і ламав руки (Кос., Новели, 1962, 182);

*У порівн. А прийде ніч — жаль цуркою скрутить йому серце. Проймає наскрізь душу, одбере силу, одбере міць (Мирний, IV, 1955, 181).

♦ Цу́рка [наві́ки] кому, чому — кінець кому-, чому-небудь.

Ходять селяни, чавкають драними чобітьми по бездоріжжю і тихо, з осторогою промовляють один до одного: — Ну що? Га?..— Та хто ж його знає… Кажуть, що тепер панам цурка навіки… (Мик., II, 1957, 7).

3. Маленька паличка, яку в селянському одязі використовують як гудзик.

Був ще я невеличким. Штанці на мені білі, до цурки (Тесл., З книги життя, 1949, 163);

Лишалося тільки цурки попришивати, бо гудзиків не було (Тют., Вир, 1964, 515).

4. Кругла, загострена з двох боків дерев’яна паличка для дитячої гри.

Виріжи [виріж] палку-булавку Цурку ганяти за гаєм (Гірник, Сонце.., 1958, 167);

З кийками в руках вони [школярі ] бігають навколо ямки, в яку треба загнати «свинку» — дерев’яну цурку (Донч., VI, 1957, 241);

// Дитяча гра, в якій кийком вибивають шматочок дерева з окресленого на землі кола чи з викопаної для цього ямки.

Павлик, вибравши годину, знов утікав до наймитів, бігав по степу, гуляв там в гилки, в цурки (Н.-Лев., І, 1956, 445);

— Стидався би, Тимофію! Як ти до дядька Оксентія кажеш? Що, ти з ним у цурки бавився чи разом свині пас? (Смолич, Реве та стогне… 1960, 92).