шиплячий
ШИПЛЯ́ЧИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. теп. ч. до шипі́ти.
2. у знач. Прикм. Який шипить.
Воно [море] вже збудилось, здригнулось, заголубіло, дзвінко стука в порожні боки човнів і стелить Джузеппе під ноги шиплячу піну (Коцюб., II, 1955, 415);
// у знач. ім. шипля́чі, чих, мн., лінгв. Те саме, що Шипля́чі зву́ки (при́голосні).
[Славон:] А як, скажіть, даються вам шиплячі? [Василь Панасович:] Поки що вимовляю… (Піде., Жарти.., 1968, 71);
За характером звучання щілинні приголосні з, с, ц, дз звуться свистячими, а ж, ш, дж — шиплячими (Худ. чит.., 1955, 34).
∆ Шипля́чі зву́ки (при́голосні), лінгв.— назва деяких передньоязикових звуків, при вимові яких виникає специфічний шум.
Шиплячі приголосні ш, ж, ч, дж, а також ц (і, зрозуміло, і) колись були лише м’якими (Курс сучасної укр. літ. мови. І, 1951, 185).
Значення в інших словниках
- шиплячий — див. шумливий Словник синонімів Вусика
- шиплячий — ШИПЛЯ́ЧИЙ, а, е. 1. Дієпр. акт. до шипі́ти. 2. у знач. прикм. Який шипить. Воно [море] вже збудилось, здригнулось, заголубіло, дзвінко стука в порожні боки човнів і стелить Джузеппе під ноги шиплячу піну (М. Коцюбинський); // у знач. ім. Словник української мови у 20 томах
- шиплячий — шипля́чий 1 дієприкметник від: шипіти шипля́чий 2 прикметник який має властивість шипіння Орфографічний словник української мови
- шиплячий — -а, -е. 1》 Дієприкм. акт. теп. ч. до шипіти. 2》 у знач. прикм. Який шипить. || у знач. ім. шиплячі, -чих, мн., лінгв. Те саме, що Шиплячі звуки (приголосні). Шиплячі звуки (приголосні) лінгв. — назва деяких передньоязикових звуків, при вимові яких виникає специфічний шум. Великий тлумачний словник сучасної мови
- шиплячий — Шипля́чий, -ча, -че Правописний словник Голоскевича (1929 р.)