гукнути

БА́ХНУТИ розм. (про постріл, вибух, грім і т. ін. — видати сильний низький уривчастий звук; про вогнепальну зброю і т. ін. — утворити такий звук), ГА́ХНУТИ розм., БАБА́ХНУТИ підсил. розм.; БУХНУТИ розм., ГУ́ПНУТИ розм., ГУ́ХНУТИ розм. (глухо); ГРИ́МНУТИ, ГРЮ́КНУТИ, А́ХНУТИ розм., ГУ́КНУ́ТИ розм., ГУ́РКНУТИ розм., У́ХНУТИ розм., ГРЯ́КНУТИ розм., ГРИМОНУ́ТИ підсил. розм., ГРЮКОНУ́ТИ підсил. розм., ГУКОНУ́ТИ підсил. розм., ДВИ́ГНУТИ (ДВИ́НУТИ) розм. рідше, ДВИГОНУ́ТИ підсил. розм. (гулко); ТАРА́ХНУТИ (ТРА́ХНУТИ), ТОРО́ХНУТИ розм. (розкотисто). — Недок.: ба́хати, ба́хкати, га́хкати, баба́хати, баба́хкати, бу́хати, бу́хкати, бухкоті́ти підсил. гу́пати, гупоті́ти підсил. гу́хати, гу́хкати, гри́мати, грю́кати, а́хати, а́хкати, гу́кати, гу́ркати, у́хати, у́хкати, гря́кати, тара́хкати (тра́хкати), торо́хати, торо́хкати. Пляшка бахнула, як добра рушниця. Шампанське запінилося у високому келиху (В. Собко); Над нашою землянкою з сухим тріском розірвався шрапнельний снаряд, потім зовсім поруч гахнула міна (Н. Тихий); Раптом у сусідньому дворі з лунким виляском бабахнув міномет і вже не переставав стріляти до самого ранку (І. Багмут); Глухо бухнули гранати, Задрижали береги (П. Воронько); Здалеку заторохтіли гвинтівки й кулемет, гупнула важка гармата (Ю. Яновський); Гримнув вистріл і покотився стоногою луною по всіх верхах! (Г. Хоткевич); Ахнула ніч гранатним вибухом і знову зціпила свої чорні вуста (І. Цюпа); Вдарить вал і гукне, мов з гармати, Скрізь по березі гук залунає (Леся Українка); Три глухих вибухи один за одним ухнули під землею (О. Донченко); Як грюконе з шести гармат вибух (М. Старицький); Ось блиснула блискавиця, гуконула гаківниця, полетів татарський баша з коня сторчака бритою макотирею... (Панас Мирний); Гучно торохнули постріли, сповнюючи тривогою сонне дворище (Я. Качура). — Пор. 1. гримі́ти, 1. гуркота́ти.

ГУРКОТА́ТИ (створювати гуркіт), ГУРКОТІ́ТИ, ГРИМІ́ТИ, ГРИ́МАТИ, ГРИМОТА́ТИ, ГРИМОТІ́ТИ, ГРЮ́КАТИ, ГУ́РКАТИ розм., ГУРЧА́ТИ розм., ГРЮКОТА́ТИ підсил. розм., ГРЮКОТІ́ТИ підсил. розм., ГУ́КАТИ розм., ГОРГОТА́ТИ розм., ГОРГОТІ́ТИ розм., ГРЯ́КАТИ розм.; РОКОТА́ТИ, РОКОТІ́ТИ (монотонно); ВИГРИМЛЯ́ТИ розм., ВИГРИ́МУВАТИ розм. (з інтервалами). — Док.: гу́ркнути, гри́мнути, гримону́ти, грю́кнути, грюкону́ти, гу́кну́ти, гря́кнути, гря́нути. Ритмічно, невтомно гуркоче конвеєр, і здається, що мчить на всіх парах казковий підземний поїзд (О. Донченко); Гриміли на вулиці мотори, скреготало залізо гусениць (П. Загребельний); Гармати гримають над морем (І. Гончаренко); Поїзд стогне в дорозі, гримоче за соту верству (Я. Шпорта); На широкій вулиці все кудись поспішають візники, грюкають далекі трамваї (Г. Епік); Гармати гуркали від краю до краю, і чим далі в поле, то їхні залпи зливались в єдиний потужно-тремтливий гул (О. Гончар); Тонко, по-комариному гуде електромотор, гурчить лебідка зубчатками (І. Волошин); Млин мій ходором іде І грюкоче, і гуде (Я. Щоголів); Гукають паровози за гаєм голубим (В. Сосюра); У млині якось змовкли всі. Лише ґорґотів камінь (А. Головко); Один за одним стали грякати в порту важкі снаряди (О. Гончар); Грянув барабан, мов о стінку горохом сипнув (І. Франко); Розтинаючи землю плугами, напружено рокочуть трактори (І. Волошин). — Пор. 1. ба́хнути, 1. гуді́ти, 1. сту́кати, 1. торохті́ти.

ВИГУ́КУВАТИ (дуже голосно раз у раз, час від часу вимовляти слово, фразу, видавати звук, що передає певне почуття), ГУКА́ТИ, ВИКРИ́КУВАТИ, ПОКРИ́КУВАТИ, ПОКЛИКА́ТИ, ПОКЛИ́КУВАТИ, ПОГУ́КУВАТИ, НАГУ́КУВАТИ, ВИКЛИКА́ТИ, ОКРИ́КУВАТИ рідше, ОКРИКА́ТИ рідше, НАКЛИ́КУВАТИ діал. — Док.: ви́гукнути, гукну́ти, гукону́ти підсил. ви́крикнути, покли́кнути, скли́кнути рідше окри́кнути рідше. Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора (Панас Мирний); — Перемога! — гукали запорожці, заграли в сурми і викинули переможну корогву (О. Довженко); Раптом (Старков) викрикнув: — Бери коня! Рятуйсь! (О. Гончар); — Боржій, боржій, жінко! — покрикує на неї Гвинтовка. — Давай нам якої-небудь настойки чи запіканки (П. Куліш); "Ой, зоре, зоре!" — покликнула я журливо, але вже без розпачу (Леся Українка); В середині (військкомату) хтось голосно викликав прізвища (Б. Антоненко-Давидович); — Бач, куди вони забралися на прохолоду! — окрикнув Книш, виходячи до їх на рундук (Панас Мирний). — Пор. 2. крича́ти.

КЛИ́КАТИ (голосом, жестом просити наблизитися, обізватися, зайти тощо), ПОКЛИКА́ТИ розм., ЗВА́ТИ розм.; ГУКА́ТИ, НАГУ́КУВАТИ (голосно); ВОЛА́ТИ (голосно, просячи допомоги); МАНИ́ТИ, ПРИМА́НЮВАТИ (просити підійти, роблячи певні знаки рукою, поглядом тощо); ПІДКЛИКА́ТИ, ПРИКЛИКА́ТИ, ПРИКЛИ́КУВАТИ, ПІДЗИВА́ТИ, ПРИЗИВА́ТИ розм. (жестом, голосом просити або вимагати підійти); ЗАКЛИКА́ТИ, ЗАЗИВА́ТИ розм. (просити кого-небудь зайти кудись, в якесь приміщення); УКЛИКА́ТИ (ВКЛИКА́ТИ) розм., УЗИВА́ТИ (ВЗИВА́ТИ) діал. (просити зайти в якесь приміщення, всередину чогось). — Док.: покли́кати, покли́кнути, позва́ти, гукну́ти, гукону́ти підсил. нагука́ти, нагукну́ти, помани́ти, примани́ти, підкли́кати, прикли́кати, підізва́ти, призва́ти, закли́кати, зазва́ти, укли́кати (вкли́кати), узва́ти (взва́ти), увізва́ти (ввізва́ти). Микола кликав вечерять (М. Коцюбинський); Брате милий, брате-соколоньку, Ти покинув сестру-сиротоньку, А я ходжу-покликаю, Як зозуля в темнім гаю: — Ой, вернися з далекого краю! (пісня); Кирило Тур вийшов із хати і почав звати свистом свого коня з гаю (П. Куліш); — А йдіть сюди! — гукає старший хлопчик (М. Коцюбинський); — Я знаю, ти зараз можеш нагукати солдата, але не клопочися даремно, — вони мене не впіймають (В. Кучер); — Хтів тікати з того видовиська. Коли це нагукує пан професор. Пішов (Ю. Яновський); — То чого ж вона ще на поміч волає? (І. Цюпа); Грицько, сівши в однім кінці хати на лавці, манив до себе дитину (Ганна Барвінок); Настя часто бачить її в садах, підкликає і щиро балакає з нею (З. Тулуб); Тут він двох щонайвірніших Слуг до себе прикликає (Леся Українка); Як скінчилась муштра, командир підізвав до себе Івана і на мене кивнув. Підійшов.. і я (О. Стороженко); Мати сина призиває: — Вернись, синку, вернись, синку, Додомоньку — Змию тобі головоньку (пісня); Старий батько З усієї сили З молодицями танцює, Та двір вимітає, Та прихожих, проїзжачих У двір закликає (Т. Шевченко); — Ідіть до царя, вашого батька, та й зазивайте його до мене обідати (О. Стороженко); Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала — нікого не було цілу ніч (Марко Вовчок); Узивають її в хату, питаю: — Чи підеш, чи ні? (Словник Б. Грінченка). — Пор. 1. оклика́ти.