жебоніти

БЕЛЬКОТА́ТИ (БЕЛЬКОТІ́ТИ) (нерозбірливо, безладно, плутано говорити), ЖЕБОНІ́ТИ розм., ЛЕБЕДІ́ТИ діал.; ЛЕПЕТА́ТИ (звичайно про дітей); ЛОПОТА́ТИ (ЛОПОТІ́ТИ) розм. (говорити неясно й поспішно); ВАРНЯ́КАТИ вульг., ВЕРЗЯ́КАТИ вульг. (звичайно про п'яних). Перехиливши з покорою набік голову та витріщивши на Замфіра перелякані благаючі очі, він невиразно белькотав: — То не я... Я нічого не винен... (М. Коцюбинський); — Амітафу! Амітафу! — жебоніла беззубим ротом старенька, а сама не зводила добрих, жалісливих очей з внучки (Ю. Збанацький); — Не плачте, мамочко! Не плачте! — лепетала вона своїм нетвердим язичком (Панас Мирний); — І Сина, і Святого Духа... — Текля лопотіла, вклонялася, присідала, підіймаючи ікону над головою (Ю. Смолич); Здивовані прохожі зупиняються і довго дивляться мені вслід. Вони й справді, мабуть, мають мене за божевільного. Йде вулицею якась потороча, розмахує кулаками і щось варнякає (П. Колесник); Пізно вночі притягсь він додому і п'яно реготався та верзякав (П. Тичина). — Пор. бурмота́ти, 1. говори́ти, 2. говори́ти.

ДЗЮРЧА́ТИ (про текучу воду — утворювати монотонні булькотливі звуки), ДЗЮРКОТА́ТИ (ДЗЮРКОТІ́ТИ), ЖУРЧА́ТИ, БУРЧА́ТИ розм., БУРКОТА́ТИ (БУРКОТІ́ТИ) розм., РОПТА́ТИ діал., ЧУ́РКАТИ діал., ЧУРКОТІ́ТИ діал.; БРИНІ́ТИ, ЖЕБОНІ́ТИ розм. (високо, тоненько). Дзвінко спадала вода у мідні кухлі, весело дзюрчала живим струмочком (М. Коцюбинський); Тануть снігу полотнища білі, Струмені дзюркочуть з опівдня (А. Малишко); Стиха дзюркотять струмочки з під талого снігу (С. Васильченко); В поточині вода журчить та мечеться з каменя на камінь (Марко Черемшина); В холодках водомети перлистую пісню свою буркотали (Дніпрова Чайка); Хвилі розходяться перед байдаком, а ззаду знов, буркочучи, зливаються (П. Куліш); Блищить вода червоно і тихо леліє — не ропче (Марко Вовчок); Хвиля срібного фонтану Плеще та бринить (А. Кримський); Вони забрели під навислу, всю в лишаюватих мохах скелю, де жебонів струмок (Ю. Бедзик). — Пор. бу́лькати.