нагукувати

ВИГУ́КУВАТИ (дуже голосно раз у раз, час від часу вимовляти слово, фразу, видавати звук, що передає певне почуття), ГУКА́ТИ, ВИКРИ́КУВАТИ, ПОКРИ́КУВАТИ, ПОКЛИКА́ТИ, ПОКЛИ́КУВАТИ, ПОГУ́КУВАТИ, НАГУ́КУВАТИ, ВИКЛИКА́ТИ, ОКРИ́КУВАТИ рідше, ОКРИКА́ТИ рідше, НАКЛИ́КУВАТИ діал. — Док.: ви́гукнути, гукну́ти, гукону́ти підсил. ви́крикнути, покли́кнути, скли́кнути рідше окри́кнути рідше. Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора (Панас Мирний); — Перемога! — гукали запорожці, заграли в сурми і викинули переможну корогву (О. Довженко); Раптом (Старков) викрикнув: — Бери коня! Рятуйсь! (О. Гончар); — Боржій, боржій, жінко! — покрикує на неї Гвинтовка. — Давай нам якої-небудь настойки чи запіканки (П. Куліш); "Ой, зоре, зоре!" — покликнула я журливо, але вже без розпачу (Леся Українка); В середині (військкомату) хтось голосно викликав прізвища (Б. Антоненко-Давидович); — Бач, куди вони забралися на прохолоду! — окрикнув Книш, виходячи до їх на рундук (Панас Мирний). — Пор. 2. крича́ти.

КЛИ́КАТИ (голосом, жестом просити наблизитися, обізватися, зайти тощо), ПОКЛИКА́ТИ розм., ЗВА́ТИ розм.; ГУКА́ТИ, НАГУ́КУВАТИ (голосно); ВОЛА́ТИ (голосно, просячи допомоги); МАНИ́ТИ, ПРИМА́НЮВАТИ (просити підійти, роблячи певні знаки рукою, поглядом тощо); ПІДКЛИКА́ТИ, ПРИКЛИКА́ТИ, ПРИКЛИ́КУВАТИ, ПІДЗИВА́ТИ, ПРИЗИВА́ТИ розм. (жестом, голосом просити або вимагати підійти); ЗАКЛИКА́ТИ, ЗАЗИВА́ТИ розм. (просити кого-небудь зайти кудись, в якесь приміщення); УКЛИКА́ТИ (ВКЛИКА́ТИ) розм., УЗИВА́ТИ (ВЗИВА́ТИ) діал. (просити зайти в якесь приміщення, всередину чогось). — Док.: покли́кати, покли́кнути, позва́ти, гукну́ти, гукону́ти підсил. нагука́ти, нагукну́ти, помани́ти, примани́ти, підкли́кати, прикли́кати, підізва́ти, призва́ти, закли́кати, зазва́ти, укли́кати (вкли́кати), узва́ти (взва́ти), увізва́ти (ввізва́ти). Микола кликав вечерять (М. Коцюбинський); Брате милий, брате-соколоньку, Ти покинув сестру-сиротоньку, А я ходжу-покликаю, Як зозуля в темнім гаю: — Ой, вернися з далекого краю! (пісня); Кирило Тур вийшов із хати і почав звати свистом свого коня з гаю (П. Куліш); — А йдіть сюди! — гукає старший хлопчик (М. Коцюбинський); — Я знаю, ти зараз можеш нагукати солдата, але не клопочися даремно, — вони мене не впіймають (В. Кучер); — Хтів тікати з того видовиська. Коли це нагукує пан професор. Пішов (Ю. Яновський); — То чого ж вона ще на поміч волає? (І. Цюпа); Грицько, сівши в однім кінці хати на лавці, манив до себе дитину (Ганна Барвінок); Настя часто бачить її в садах, підкликає і щиро балакає з нею (З. Тулуб); Тут він двох щонайвірніших Слуг до себе прикликає (Леся Українка); Як скінчилась муштра, командир підізвав до себе Івана і на мене кивнув. Підійшов.. і я (О. Стороженко); Мати сина призиває: — Вернись, синку, вернись, синку, Додомоньку — Змию тобі головоньку (пісня); Старий батько З усієї сили З молодицями танцює, Та двір вимітає, Та прихожих, проїзжачих У двір закликає (Т. Шевченко); — Ідіть до царя, вашого батька, та й зазивайте його до мене обідати (О. Стороженко); Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала — нікого не було цілу ніч (Марко Вовчок); Узивають її в хату, питаю: — Чи підеш, чи ні? (Словник Б. Грінченка). — Пор. 1. оклика́ти.

ПОКРИ́КУВАТИ (ПОКРИКА́ТИ рідше) (час від часу кричати), ПОКЛИ́КУВАТИ, ПОГУ́КУВАТИ, НАГУ́КУВАТИ, ПОГЕ́ЙКУВАТИ розм., НАКЛИ́КУВАТИ діал.; ГАРИ́КАТИ розм., ГИ́РКАТИ розм. (сердито). — Боржій, боржій, жінко! — покрикує на неї Гвинтовка (П. Куліш); — Рист! — хльоска ззаду гонінник. — Рист! рист! — покликують і собі вівчарі... (М. Коцюбинський); Ґелґотять (гуси), погукують з неба (М. Чабанівський); Двірник у білому фартусі з мітлою нагукує: — Проходь звідсіль! (В. Кучер); Стара, погейкуючи на корову, зникла в чорній гущавині садка (І. Кириленко); На постелі перекидався з боку на бік старий Прокіпчук. Бурмотів щось крізь сон, як би накликував на коні (Мирослав Ірчан); Трохи не до півдня вона стояла, як вірна собака коло хвіртки, і гарикала (Панас Мирний); Не любить невістка свекруху. Гиркає на неї (Остап Вишня).