проворкотати
БУРЧА́ТИ розм. (сердито, докучливо і звичайно неголосно висловлювати своє невдоволення), БУРКОТА́ТИ (БУРКОТІ́ТИ) розм., ВОРКОТА́ТИ (ВОРКОТІ́ТИ) розм. рідше; БУ́РКАТИ розм., МИ́РКАТИ розм. (уривчасто, час від часу). — Док.: пробурча́ти, пробуркота́ти (пробуркоті́ти), проворкота́ти (проворкоті́ти), бу́ркнути, ми́ркнути, во́ркнути. Старий заохкав і почав бурчати і лаяти сина за неповороткість (З. Тулуб); До кухні заходить із свічкою якийсь дідок, вороже дивиться на мене, щось невдоволено буркотить і йде собі (Д. Бузько); Рабиня (йде воркотячи) (Леся Українка); — Тьфу на таку собачу службу! — воркотів жандарм, хусткою обтираючи вуси, з котрих капотіла дощова вода (І. Франко); — Мовчала б, коли сказати не вмієш, — буркнув сердито Карпо Петрович (М. Коцюбинський). — Пор. бурмота́ти.
Значення в інших словниках
- проворкотати — проворкота́ти дієслово доконаного виду Орфографічний словник української мови
- проворкотати — див. сказати Словник синонімів Вусика
- проворкотати — -очу, -очеш і проворкотіти, -очу, -отиш, док. 1》 неперех. Те саме, що проворкувати 1). 2》 перех. і без додатка, перен. Те саме, що проворкувати 2). 3》 перех. і без додатка, перен. Пробурчати, промурмотати, виражаючи невдоволення чим-небудь, гнів і т. ін. || рідко. Сказати що-небудь тихо, невиразно. Великий тлумачний словник сучасної мови
- проворкотати — ПРОВОРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ПРОВОРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, док. 1. Те саме, що проворкува́ти 1. 2. що і без прям. дод., перен. Те саме, що проворкува́ти 2. Кошкін подивився скоса на Женю і проворкотів: “Струни рук і сердець почуттєві .. ” (І. Словник української мови у 20 томах
- проворкотати — ПРОВОРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ПРОВОРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, док. 1. неперех. Те саме, що проворкува́ти 1. 2. перех. і без додатка, перен. Те саме, що проворкува́ти 2. Кошкін подивився скоса на Женю і проворкотів: «Струни рук і сердець почуттєві..» (Мур. Словник української мови в 11 томах