сумувати

вдаватися (вдарятися, впадати) в сум (смуток, тугу); сохнути з печалі; (тяжко сумувати, побиватися, сильно журитись за ким-небудь) битися головою; заламувати (ламати) руки; рвати волосся (коси, чуб) [на голові (на собі)]; осипати (присипати) попелом голову (голови, коси), заст.

– І досі, згадуючи той вечір, я впадаю в сум, неначе щось вороже, сумне і неухильне стає передо мною (Довженко, 3, 1960, с. 505); «Венерин сину! Не жахайся, – Дід очеретяний сказав: – І в смуток дуже не вдавайся» (Котляревський, 1, 1952, с. 199); Ой не плачте, не журіться, в тугу не вдавайтесь: заграв мій кінь вороненький, назад сподівайтесь (Українські народні пісні, 1967, с. 73); Як полічили одрадяни, то хліба не то що до нового, а хоч би до різдва стало. А проте не дуже в тугу вдарялися (Панас Мирний, 4, 1955, с. 248); – Не журіться й не впадайте в тугу надаремно, бо туга – це один з семи смертельних гріхів, – втішала Майбородиха (Нечуй-Левицький, 7, 1966, с. 392); [Петро:] Нехай один буду я горювати і сохнути з печалі (Котляревський. 2, 1953, с. ЗО); Жінки заплакали [проводжаючи рекрута], сестри руки заламали, а мама била головою до одвірка (Стефаник, Твори, 1961, с. 35); І заставляло [життя] заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути з сього світа, де щастя і горе так божевільно сплелись (Леся Українка, 1, 1951, с. 205); [Пашка:] Чудна ти якась: другі ждуть того кохання, як щастя, а вона [Катря] руки лама (Старицький, 2, 1964, с. 173); Дідона гірко заридала, і з серця аж волосся рвала (Котляревський, 1, 1952, с. 83); – Чіпко! – гукнув Лушня, – Чи ти, бува, не збожеволів? Якого ти бісового батька качаєшся та рвеш на голові волосся? (Панас Мирний, 2, 1969, с. 219); Вона рве на собі коси і стогне, присягаючись, що ні в чому не винна (Тютюнник, Вир, 1964, с. 122); – Він рвав на голові чуб, що спекулянти так нагло, мов з душі, вирвали худобину (Чорнобривець, Визволена земля, 1959, с. 35); – Ну, друзі? – кинув бадьоро вусами [Жук]. – Не казав я вам, що немає чого попелом голови присипати? Не говорив, що справа не загине на Затишній? (Козланюк, Мандрівники, 1946, с. 70); Та от я іду по землі, а земля – як матір, що всипала попелом коси над криком могил (Б. Олійник, Істина, 1976, с. 57); Надягнувши траур і волосяниці, посипали голову попелом бідні батьки і голосно кричали (Загребельний, Роксолана, 1983, с. 198).