сумувати

СУМУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок. Пройматися почуттям суму, журби; удаватися в тугу, журитися.

Так йому обридло все в господі і в полі, як приборканому степовому птаху. Сумує та й сумує козак (П. Куліш, Вибр., 1969, 96);

Не сумуй, що врода Опадає з личка (Граб., І, 1959, 336);

Не сумуй! Ще нам сонце всміхнеться (Сос., І, 1957, 248);

*Образно. В гаї Ставочок чистий висихає, Де ти купалася колись. І гай сумує, похиливсь (Шевч., II, 1963, 10);

Серед лісу сумує давня руїна з панських мурів (Вас., III, 1960, 222);

*У порівн. В листі сухім Вітер зітха, мов дріада сумує, Із жалем глухим (Л. Укр., І, 1951, 28);

// за ким — чим, без кого — чого, розм. по кому — чому. Горювати, тужити за ким-, чим-небудь.

Мала [Ліда] для всіх любов.. За тою з моїх сестер буду я сумувати, мамо, доки мого життя… (Коб., II, 1956, 310);

— За Україною все сумуєте? — Нема коли особливо сумувати: на оборону працюємо… (Гончар, III, 1959, 180);

— Не сумуй же тут без мене, я швидко повернуся (Коцюб., І, 1955, 360);

*Образно. Сумують комини без диму,.. Минають місяці, — село Навік замовкло, оніміло І кропивою поросло (Шевч., II, 1963, 171);

За вірним серцем побратима І за дівочими очима Сумує пісня на землі (Стельмах, V, 1963, 149);

// рідко. Те саме, що нудьгува́ти 1.

Весело, розкішно жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки (Мирний, І, 1949, 198).

Сумува́ти су́мом — дуже журитися.

— Мені було жалко її… було мені страшно… я сумувала сумом об їй… от і виплакала, що одужала втіха моя! (Вовчок, І, 1955, 160).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me