умерти

піти з життя (в могилу, від нас); лягти в землю (труну, домовину, гріб, яму, могилу); закрити (заплющити, замкнути і т. ін.) очі, тільки док.; заснути навіки (довіку, вічним сном) книжн., уроч.; покинути світ, книжн.; спочити навіки, книжн., уроч.; піти (одійти) на спокій (до спокою), книжн., уроч.; відійти у вічність (у довічний сон), книжн., уроч.; відійти у небуття, уроч.; відійти у царство небесне, заст.; піти до бога, заст.; віддати (оддати) богові (богу, богам) душу (дух), заст.; переступити (піти, переставитися) на той світ, заст.; піти з цього (сього) світу (світа), заст.; спустити дух, заст.; тепер ірон.; пуститися духу, заст., тепер ірон.; піти (полетіти) до праотців, жарт.; піти під білу березу, фам.; дутеля з’їсти (із’їсти), фам.; [лягти (заграти)] догори очима, до землі плечима, жарт.; витягти (витягнути, протягнути, відкинути і т. ін.) ноги (вульг., жарт., копита), зневажл.; витягтись вздовж лави, груб.; задерти ноги, груб.; дуба дати (врізати), груб.; зіграти в ящик, груб.; віддать кінці, груб.

Куліш, [Микола] рано пішов з життя, залишивши великий слід в радянській драматургії (Рад. літературознавство, № 1, 1969, с. 78); При мені вже тоді з діток Марушка четверта в могилу пішла (Тесленко, З книги життя, 1949, с. 73); Говорили люди в лютій скруті: – Вмер Ілліч. Пішов од нас Ілліч (Малишко, Заповітне джерело, 1959, с. 181); Нехай ще раз усміхнеться, Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю В чужій домовині (Шевченко, 1, 1963, с. 64); – Ніяк не збагну, що воно за людина [комісар]. Коли отак про себе турбуватиметься та дбатиме – ляже в домовину… (Збанацький, 4, 1964, с. 107); – Уб’ють тебе, вона в гріб ляже; живи для неї, я прошу (Котляревський, 1, 1952, с. 222); Лисий я, волосся спало, Решта білая, як сніг. Недалеко моя яма, Та я в яму ще не ліг (Руданський, Твори, 1956, с. 58); В могилу ляже проклята звірота. І смерть її – нам золоті ворота (Тичина. 2, 1957, с. 163); – Я все більше та більше ослабаю… і що з тебе… [Парасинка] буде, як я [Докія] замкну очі? (Кобилянська, 2, 1962, с. 15); Хіба ж ти не бачиш, яка я стара? Мені в домовину лягати пора. Як очі закрию, що буде з тобою? (Гребінка, 1, 1957, с. 87); – Сплять! Бодай він навіки заснув! – гірко промовила мати (Панас Мирний, 5, 1970. с. 230); Не вертатись вже до тебе [дівчини] козаку, – заснув в степу він, сердега, довіку (Українські народні ліричні пісні, 1958, с. 484); Він так боїться смерті, так боїться, що часом, вкладаючись спати, до півночі лежить із розплющеними очима: це ж можна заснути вічним сном (Куртяк, Долина печалі, 1971, с. 39); Я не журюся, що світ сей хороший покину (Леся Українка, 1, 1951, с. 173); І знову плаче трембіта. Тепер вже на смерть… Спочив хтось навіки по тяжкій праці (Коцюбинський, 2, 1955, с. 314); Мажит Гафурі пішов уже на спокій. Але перед смертю своєю він шаблю ненависті класової молодшому поколінню поетів передав (Тичина, 3, 1957, с. 249); Буде в Сурамі Велике свято – пам’ятник відкриють Незламній поетесі-войовниці [Лесі Українці], Що там у сон довічний відійшла (Рильський, 1, 1956, с. 423); [Ганна Андріївна:] Ні, сину, мені легко на серці. Я спокійно відходжу в небуття, бо знаю кінець… Перемогу нашу бачу над ворогом (Мокрієв, П’єси, 1959, с. 182); Була колись у нас жіночка. На подобу Регіни. Відійшла у царство небесне. Через дурницю (Бойко, Маки червоні, 1983, с. 69); [Олеся:] Зараз після великодня померли батько, а за ними… і мати пішли до бога (Кропивницький, 2, 1958, с. 300); «Була без тебе зла година. Трохи-трохи твоя дитина Не оддала душі богам» (Котляревський, 1, 1952, с. 254); Раїса дізналася, що школа стоїть порожньою ще з посту, коли учителька злягла та й хутко й душу богові оддала! Он там, у тій маленькій хатинці, де Раїса буде спати, – там мучилась одинока як палець вчителька, і, коли б не старі матушки, не було б кому і очі закрити (Коцюбинський, 2, 1974, с. 66); – Ти б делікатніше, а то… – посутулився Насташевський, напевно, злякавшись, що в його кімнаті Батюта може віддати богові душу (Куртяк, Бескиди, 1983. с. 339); Отак вони любилися! На той світ хотіли обнявшися переступить (Шевченко, 1, 1951, с. 156); – Нема Мошка на цьому світі, пішов на той світ! – каже Антін поважним тоном (Нечуй-Левицький, 5, 1966, с. 419); На ранок він [дід Улас] затих, а об обідній годині й на той світ переставився (Панас Мирний, 1, 1968, с. 311); Поставили громадою Хрест над сиротою Й розійшлися… Як билина, як лист за водою, Пішов козак з сього світа (Шевченко, 1, 1963, с. 254); – Ой, лишенько… умираю! – скрикнула Явдоха та й дух спустила (Панас Мирний, 2, 1954, с. 292); Схватив його за чуб рукою, Меч в серце засадив другою, Волсент і духу тут пустивсь (Котляревський, 1, 1952, с. 229); Давно пора б полетіти до праотців, так він ще летить у Тегеран (Довженко, 3, 1964, с. 141); – І взагалі, Тарасе, в цій лікарні тебе бачу, можуть залікувати так, що підеш під білу березу (Збанацький, 1, 1974, с. 343); Паллант Евандрович наскоком Якраз Гібсона і насів, Шпигнув в висок над правим оком, Гібсон і дутеля із’їв (Котляревський, 1, 1952, с. 256); [Микита:] Я вчадів; а з чаду я можу так зробить, що Семен і дутеля з’їсть (Кропивницький, 1, 1958, с. 76); Думаю, як візьмуться коло мене чорти – пропаду ні за цапову душу, – тоді заграю догори очима, до землі плечима (Яновський, 1, 1982, с. 260); – У вагонах того [корму] не матиме худобонька, так собі й знай, синку… Бо інакше – догори очима, до землі плечима (Кучер, Прощай море, 1957, с. 26); Всі пішли, а його [Зарубу] покинули. Ще, чого доброго, колись отак і ноги витягне. Усі розійдуться, серце здушить спазма, почнеться знову приступ, і край (Кучер, Трудна любов, 1960, с. 384); Аж тут свині Скрутилось і змололось. Змололось так, що скоро край дороги Свиня-агресор протягнула ноги (Іванович, Перебендя посміхається, 1960, с. 93); [Свирид:] Жде, мать, не діждеться, поки дядько ноги одкидає (Григір Тютюнник, Батьківські пороги, 1972, с. 106); – Ну-ну, не гарцюй! – крикнув на його Юхим. – Ще поки донесеш до місця, то і ноги повідкидаєш (Панас Мирний, 5, 1970, с. 91); – Тоді я одним куликом борошна вирятував три душі: і Омельянову, і твоєї матері, і твою. Інакше повідкидали б всі копита (Стельмах, 5, 1983, с. 28); – Але я колись таки спишу твою шкуру вздовж і впоперек! – у жовтих очах [Терентія] густішає злоба. – То й сам [Терентію] вздовж лави витягнешся! – стиснув сухий кулак [Яків] (Стельмах, 1, 1982, с. 327); [Гніт:] Єлисей тепер тільки спить і бачить, коли б батько швидше задер ноги! (Кропивницький, 3, 1959, с. 301); Ці закликання, цей гамір, цей гармидер міг почути й мертвий – і отой, що вмер та й ноги задер, що не горів, не болів – зразу околів, і отой, що якби не болів – та славно околів (Гуцало, Парад планет, 1984, с. 34); – Прокинувся, Григорію? А я вже думав дуба даси (Стельмах, 3, 1982, с. 32); [2-й чоловік:] Жінка з дітьми пішла у найми, а він [Мартин] був у шинкаря за попихача, з десятої чарки, доки й дуба не дав! (Кропивницький, Вибрані твори, 1967, с. 222); Одарку так скалатнуло, що вона справді мало не врізала дуба з переляку (Збанацький, 1, 1974, с. 80); А підіть ви на сповідь, щоб душу свою очистити, або спробуйте, як дуба вріжете, без карбованця душу свою в царство небесне просунути?! (Остап Вишня, 2, 1974, с. 124); – У тебе гнійний апендицит. Коли не видалити, зіграєш, браток, у ящик (Збанацький, 1, 1974, с. 338); – Не такої ми, моряки, породи, щоб кінці віддавати (Ткач, Жди, люба дівчино, 1959, с. 17).