імператив

імперати́в

(від лат. imperativus – владний)

1. Наказовий спосіб дієслова.

2. Категоричний І. – в ідеалістичній етиці німецького філософа І. Канта безумовне моральне веління, яке нібито притаманне розуму, є вічним і незмінним і покладене в основу моралі.

3. Переносно – веління, настійна вимога.

Значення в інших словниках

1. імператив — (від лат. imperativus владний) стилістичний засіб (наказовий спосіб, спонукальні вигуки тощо), що виражає волевиявлення, реакції мовця.  Словник стилістичних термінів
2. імператив — 1. наказ, вимога (безумовна), див. категорично 2. (грам.) наказовий спосіб  Словник чужослів Павло Штепа
3. імператив — рос. императив (від латин. imperativus — владний) — 1. Наказовий спосіб дієслова. 2. Переносно-веління, настійна вимога.  Eкономічна енциклопедія
4. імператив — імперати́в 1 іменник чоловічого роду спосіб дієслова імперати́в 2 іменник чоловічого роду у філософії  Орфографічний словник української мови
5. імператив — -у, ч. 1》 книжн. Беззастережна, категорична вимога; веління, наказ. 2》 грам. Те саме, що Наказовий спосіб (див. наказовий).  Великий тлумачний словник сучасної мови
6. імператив — НАКАЗО́ВИЙ СПО́СІБ лінгв. (форма дієслова, що виражає наказ, спонукання, прохання, побажання і т. ін.), ІМПЕРАТИ́В лінгв.  Словник синонімів української мови
7. імператив — Імперати́в, -ва, -ву  Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
8. імператив — ІМПЕРАТИ́В, у, ч. 1. книжн. Беззастережна, категорична вимога; веління, наказ. Зауваження рецензента аж ніяк не можуть бути імперативом для автора (Смолич, Перша книга, 1951, 62). 2. грам. Те саме, що Наказо́вий спо́сіб ( див. наказо́вий).  Словник української мови в 11 томах