кінчик —
кі́нчик іменник чоловічого роду
Орфографічний словник української мови
кінчик —
[к’інчиек] -ка, м. (на) -ку, мн. -кие, -к'іў
Орфоепічний словник української мови
кінчик —
-а, ч. Зменш.-пестл. до кінець I 1). На кінчику пера — у письмовому вигляді, в записаному викладі.
Великий тлумачний словник сучасної мови
кінчик —
КІ́НЧИК, а, ч. Зменш.-пестл. до кіне́ць¹ 1. На остатнім слові пані Качковська піднесла кінчик фартушка до очей (Леся Українка); Одного разу, відкидаючи за плече неслухняну косу, Мері випадково зачепила кінчиком її мою щоку (Б.
Словник української мови у 20 томах
кінчик —
ви́сі́ти на язиці́ (на язику́, на кі́нчику язика́) у кого, чиїм і без додатка. Хто-небудь дуже хоче сказати або спитати щось, але з певних причин утримується.
Фразеологічний словник української мови
кінчик —
Кі́нчик, -ка, -кові, на -ку; -чики, -ків
Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
кінчик —
КІ́НЧИК, а, ч. Зменш.-пестл. до кіне́ць¹ 1. На остатнім слові пані Качковська піднесла кінчик фартушка до очей (Л. Укр., III, 1952, 646); Мати з паляничкою в руках присіла на кінчик стільця (Панч, В дорозі, 1959, 136).
Словник української мови в 11 томах