кінчик
КІ́НЧИК, а, ч.
Зменш.-пестл. до кіне́ць¹ 1.
На остатнім слові пані Качковська піднесла кінчик фартушка до очей (Леся Українка);
Одного разу, відкидаючи за плече неслухняну косу, Мері випадково зачепила кінчиком її мою щоку (Б. Антоненко-Давидович);
Мати з паляничкою в руках присіла на кінчик стільця (П. Панч);
Кінчик язика вискакує – й ховається, вискакує – й ховається. Тоненький кінчик язика, схожий на жало змії (Є. Гуцало).
Словник української мови (СУМ-20)