звукопис
звуко́пис
• звукопис
- у худож. мові система словеснозвукової інструментовки, вживання однакових або схожих звуків, завдяки яким створюються певні звукові образи, дуже близькі до тих, що сприймаються на слух у реальному житті. Напр., у П. Тичини: "Я стою на кручі — За рікою дзвони: Жду твоїх вітрил я — Тінь там тоне, тінь там десь... Випливають хмари — Сум росте, мов колос: Хмари хмарять хвилі — Сумно, сам я, світлий сон...". З. часом пов'язують із звукосимволізмом, тобто з властивістю звуків, незалежно від змісту слова, передавати ті або інші емоційні відтінки ("у" часто трактується як сумний звук, "а" — радісний тощо). Більшість сучасних віршознавців заперечує теорію звукосимволізму, вважаючи, що звуки не мають власного змісту, а тільки увиразнюють емоційність твору. Див. також Звуконаслідування, Звуковий повтор.
Н. В. Костенко.
Українська літературна енциклопедія (A—Н)