колон
ко́лон
• колон
(грец. κωλον — складова частина речення, елемент періоду)
1) Ритміко-інтонаційна одиниця живої мови, розмовний такт, що виділений паузами і об'єднаний логічним наголосом. В укр. прозовій мові середній обсяг К. — приблизно 8 — 10 складів (4 — 6 повнонаголошених слів), у науковій та публіцистичній — більше. К. в укр. віршуванні — це піввірші з різною ритмічною організацією до цезури і після неї:
Далі, далі // від душного міста!
Серце прагне // буять на просторі!
(Леся Українка).
У перших двох К. — два хореї, у двох других — два амфібрахії.
2) В античній поетиці — група стоп, об'єднаних ритмічним наголосом. Так, у ямбічному триметрі К. утворюється з двох стоп з інтонацією U -'- U -'-; дактилічний гекзаметр складається з двох К., відокремлених один від одного цезурою. Бувають чисті К., складені з однорідних стоп, і К. змішані, або логаедичні (див. Логаеди). Короткі вірші можуть виступати як самостійні К. У строфах давньогрец. хорової лірики та в хорових партіях драми вживалися звичайно логаедичні К., які відокремлювались діерезою.
3) В античній риториці К. — ритміко-інтонаційна одиниця, що об'єднувалася наголосом, виділялася паузами, містила певну думку і була складовою частиною періоду. К. були прості (часто дорівнювали комам-синтагмам) і складні, до яких входили дві або більше ком. Вони, як виражальні засоби, сприяли емоційності та ритмічності ораторської прози. Див. також Ізоколон.
■ Літ.: Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). К., 1973; Прокопович Ф. Про риторичне мистецтво. В кн.: Прокопович Ф. Філософські твори, т. 1. К., 1979.
В. В. Маслюк.
Українська літературна енциклопедія (A—Н)