але
АЛЕ́¹, спол. протиставний.
1. Виражає протиставний зв'язок між сурядними реченнями або однорідними членами речення; та, проте, однак.
О думи мої! о славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся... але не каюсь!.. (Т. Шевченко);
Тепер ми знову над морем і знову наші очі бродять по синій пустелі, але в мене є певність, що вони й там стрітися можуть (М. Коцюбинський);
Відкриття робить для нас очевидним те, що існувало завжди, але було непізнаним (наприклад всесвітнє тяжіння) (із журн.).
2. у знач. ім., невідм., с. Обставина, яка заважає чому-небудь; перепона.
Та існувало одне маленьке “але”, яке не дозволило українським діячам, попри всю привабливість польської моделі, розчинитися у польському революційному середовищі (з публіц. літ.).
АЛЕ́², виг.
Уживається для вираження здивування, незадоволення.
– Та яке там лихо? Кажіть швидше, спати хочу. – Але! кому спати, а .. кому ні! – сказав Уласович (Г. Квітка-Основ'яненко);
// ірон. Уживається в знач., близькому до нічого й казати.
[Служебка:] Ото але! Король пастушку свата, .. чому б мені .. не стати панею? (Леся Українка).
АЛЕ́³, част., рідко.
1. пит. Уживається в знач., близькому до невже, хіба, з відтінком здивування, сумніву.
– А почім груші? – По гривні. – Але? (Сл. Гр.).
2. підсил., розм. Уживається в підсилювальному значенні; оце, ото.
Ійон, ійон же, вража мати! Але Еней наш зледащів (І. Котляревський).
Словник української мови (СУМ-20)