але

АЛЕ́¹, спол. протиставний.

1. Виражає протиставний зв'язок між сурядними реченнями або однорідними членами речення; та, проте, однак.

О думи мої! о славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся... але не каюсь!.. (Т. Шевченко);

Тепер ми знову над морем і знову наші очі бродять по синій пустелі, але в мене є певність, що вони й там стрітися можуть (М. Коцюбинський);

Відкриття робить для нас очевидним те, що існувало завжди, але було непізнаним (наприклад всесвітнє тяжіння) (із журн.).

2. у знач. ім., невідм., с. Обставина, яка заважає чому-небудь; перепона.

Та існувало одне маленьке “але”, яке не дозволило українським діячам, попри всю привабливість польської моделі, розчинитися у польському революційному середовищі (з публіц. літ.).

АЛЕ́², виг.

Уживається для вираження здивування, незадоволення.

– Та яке там лихо? Кажіть швидше, спати хочу. – Але! кому спати, а .. кому ні! – сказав Уласович (Г. Квітка-Основ'яненко);

// ірон. Уживається в знач., близькому до нічого й казати.

[Служебка:] Ото але! Король пастушку свата, .. чому б мені .. не стати панею? (Леся Українка).

АЛЕ́³, част., рідко.

1. пит. Уживається в знач., близькому до невже, хіба, з відтінком здивування, сумніву.

– А почім груші? – По гривні. – Але? (Сл. Гр.).

2. підсил., розм. Уживається в підсилювальному значенні; оце, ото.

Ійон, ійон же, вража мати! Але Еней наш зледащів (І. Котляревський).