баламут
БАЛАМУ́Т, а, ч.
1. розм. Той, хто сіє неспокій серед людей, підбурює на якісь учинки; бунтівник.
А воєвода вже кричить: – Це ж баламут! Чому він вчить! Таких крамольників за ґрати Давно уже пора саджати (Л. Забашта);
// Той, хто поводиться задерикувато, чия поведінка виходить за межі норми; бешкетник.
Переді мною був не той Павло, безжурний співун і баламут, якого я звик бачити (Ю. Збанацький).
2. розм. Той, хто залицяється до жінок, настирливо домагаючись взаємності в коханні; спокусник, зальотник.
Баламуте, вийди з хати; Хочеш мене закохати, Закохати та й забути, – Всі ви, хлопці, баламути! (з народної пісні);
[Водяник:] Ти, клятий баламуте, ще знатимеш, як зводити русалок! (Леся Українка).
3. діал. Риба макрель; скумбрія.
Невід був повнісінький баламутів, осятрів, білуги (І. Нечуй-Левицький).
Словник української мови (СУМ-20)