божниця
БОЖНИ́ЦЯ, і, ж.
1. Те саме, що божни́к.
У чистій, просторій світлиці, у кутку під божницею.., сидів Яків Бородай (Панас Мирний);
Іваниха підійшла до божниці, вийняла звідти податки, страховки, листи (М. Стельмах);
Вустя кинулася шукати за іконою на божниці листа (О. Гончар);
// Місце (куток) у хаті або в церкві з поличками, на яких поставлені образи (ікони).
– Матір Божу [ікону], – додав він Кузьмі, – візьми й постав за олтарем, у божниці... (С. Скляренко).
2. Храм, церква.
Сотник глянув у сторону божниці, що одна на ціле місто мала бляшаний дах (О. Маковей);
На Київській горі-легенді, горі-великомучениці ксьондзи й пани поставили свою божницю... (Василь Шевчук);
У Києві новгородські купці мали свою новгородську божницю, яка знаходилась на Подолі (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)