божниця
БОЖНИ́ЦЯ, і, ж., заст.
1. Те саме, що божни́к.
У чистій, просторій світлиці, у кутку під божницею.., сидів Яків Бородай (Мирний, І, 1954, 196);
Вустя кинулася шукати за іконою на божниці листа (Гончар, Таврія.., 1957, 430);
// Місце (куток) у хаті або в церкві з поличками, на яких поставлені образи (ікони).
— Матір божу [ікону], — додав він Кузьмі, — візьми й постав за олтарем, у божниці… (Скл., Карпати, II, 1954, 94).
2. Храм, церква.
Сотник глянув у сторону божниці, що одна на ціле місто мала бляшаний дах (Мак., Вибр., 1954, 304);
У Києві новгородські купці мали свою новгородську божницю, яка знаходилась на Подолі (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 471).
Словник української мови (СУМ-11)