бранка
БРА́НКА, и, ж.
1. поет. Жін. до бра́нець 1.
[Панас:] Заберемо бранок з татарських базарів (І. Нечуй-Левицький);
Стоять з гарему звалища сумні, Садок і башта; тут в колишні дні Вродливі бранки вроду марнували (Леся Українка);
Смарагд був улюбленим каменем легендарної бранки – султанші Роксолани Хуррем – Насті Лісовської (із журн.);
* Образно. Україну – вічну бранку живосилом повели на чорнобильський хрест (з газ.).
2. тільки одн., діал. Рекрутський набір.
– Е, ні, пане. То не така бранка. То перед війною бранка, така, що лише кривого та сліпого пустять (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)