бранка
БРА́НКА, и, ж.
1. нар.-поет. Жін. до бра́нець.
[Панас:] Заберемо бранок з татарських базарів (Н.-Лев., II, 1956, 442);
Стоять з гарему звалища сумні, Садок і башта; тут в колишні дні Вродливі бранки вроду марнували (Л. Укр., І, 1951, 71);
— Чуєш, Ваня, дома я! Вже не бранка, не сірома. Вірна подруга твоя (Воскр., З перцем!, 1957, 43).
2. тільки одн., діал. Рекрутський набір.
— Е, ні, пане. То не така бранка. То перед війною бранка, така, що лише кривого та сліпого пустять (Фр., VII, 1951, 302).
Словник української мови (СУМ-11)