брикати
БРИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. чим і без дод. Підкидати зад і задні ноги (про копитних тварин); хвицати.
Ускочив [Осел] у село – всяк очі витріщає, А він брикає, хвіст задрав, Аж куряву підняв (Л. Глібов);
А Хуанова кобила, Наче справді норовиста, Так брикає, Що здається, Скине геть кавалериста (В. Самійленко).
2. Граючись, пустуючи, бігати й стрибати.
На вінику по хаті брикають [діти] (Марко Черемшина);
Старого пастуха бере і сміх і гнів: Ну, сказано – малі! Усе б то їм брикати! (М. Рильський).
3. перен., розм. Виявляти норовистість; капризувати.
Пархоме, В щасті не брикай! В нудьзі притьмом не лізь до неба! (П. Гулак-Артемовський).
4. кого, що. Бити задніми ногами.
Я музу кличу не такую: Веселу, гарну, молодую – Старих нехай брика Пегас (І. Котляревський).
Словник української мови (СУМ-20)