брикати
БРИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. неперех. Підкидати зад і задні ноги (про копитних тварин); вихати, хвицати.
Ускочив [Осел] у село — всяк очі витріщає, А він брикає, хвіст задрав. Аж куряву підняв (Гл., Вибр., 1957, 186);
А Хуанова кобила. Наче справді норовиста. Так брикає. Що здається. Скине геть кавалериста (Сам., І, 1958, 261).
2. неперех. Граючись, пустуючи, бігати й стрибати.
На вінику по хаті брикають [діти] (Черемш., Тв., 1960, 298);
Старого пастуха бере і сміх і гнів: Ну, сказано — малі! Усе б то їм брикати! (Рильський, І, 1956, 2).
3. неперех., перен., розм. Виявляти норовистість; капризувати.
Пархоме, В щасті не брикай! В нудьзі притьмом не лізь до неба! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 82).
4. перех. Бити задніми ногами.
Я музу кличу не такую: Веселу, гарну, молодую — Старих нехай брика Пегас (Котл., І, 1952, 234).
Словник української мови (СУМ-11)