бунчуковий
БУНЧУКО́ВИЙ, а, е, іст.
1. Прикм. до бунчу́к.
Бунчуковий держак був дерев’яним, а куля – металевою або золотою (з наук.-попул. літ.);
На Січі бунчукове оздоблення виготовляли з білого кінського волосся та червоних мотузок (із журн.).
2. у знач. ім. бунчуко́вий, вого, ч. Те саме, що бунчу́жний.
У руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжі і бунчукові військову корогов і бунчук (П. Куліш);
// Почесне звання, яке українські гетьмани спочатку надавали синам генеральної старшини та полковників, а пізніше – відставним полковникам і полковій старшині.
Бувають військові, значкові, І сотники, і бунчукові (І. Котляревський).
Словник української мови (СУМ-20)