бунчук
БУНЧУ́К, а́, ч.
1. іст. Булава з металевою кулькою на кінці і прикрасою-китицею з кінського волосу; в давні часи широко застосовувалася в Туреччині, Польщі, Росії (як ознака влади козацьких отаманів) і в Україні (як ознака влади гетьманів).
Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчуками Збирать на пораду (Т. Шевченко);
На одній стіні [у покої] висіли військові добутки: то дорогий турецький запоясник, то шабля, то бунчук... (Д. Мордовець);
Попереду [сотні] один козак високо тримав над головою бунчук... (Ю. Мушкетик);
На майдан перед січовою церквою виносили козацькі клейноди – хоругви, бунчуки, котли, булаву – і старшина кланялася панству, просила увільнити від виконання обов'язків (із журн.);
Головними військовими клейнодами були хоругва, бунчук, печатка з гербом (з газ.).
2. У деяких військових оркестрах шумовий музичний інструмент (із дзвіночками), прикрашений волоссям із кінських хвостів.
Грати на бунчуку.
Словник української мови (СУМ-20)