бунчук
БУНЧУ́К, а́, ч.
1. іст. Булава з металевою кулькою на кінці і прикрасою-китицею з кінського волосу; в давні часи широко застосовувалася в Туреччині, Польщі, Росії (як ознака влади козацьких отаманів) і на Україні (як ознака влади гетьманів).
Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчуками Збирать на пораду (Шевч., І, 1951, 22).
2. У деяких військових оркестрах — шумовий музичний інструмент (з дзвіночками), прикрашений волоссям з кінських хвостів.
Словник української мови (СУМ-11)