бунчужний
БУНЧУ́ЖНИЙ, рідко БУНЧУ́ЧНИЙ, ного, ч., іст.
Виборна особа, яка мала один із найвищих військових чинів в Україні у XVIІ–XVIII ст. – охоронець бунчука і командир частини козацького війська.
Попереду бунчужний ніс бунчук, а слідом з шапками під пахвою ішли полковники (П. Панч);
Всі повернулися, дивляться. Виходить з гетьманським бунчуком бунчужний (О. Корнійчук);
При гетьмані була генеральна старшина: обозний, осавули, бунчужний, хорунжий, писар, суддя (з газ.).
(1) Генера́льний бунчу́жний (рідко бунчу́чний) – головний охоронець символу гетьманської влади (бунчука), який під час війни за дорученням гетьмана командував окремими козацькими частинами та виконував певні дипломатичні функції.
Носити перед гетьманом бунчук та бути радником гетьмана під час походів – було найголовнішим обов'язком генерального бунчужного (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)