буркати
БУ́РКАТИ¹, аю, аєш, недок., що і без дод., розм.
Говорити уривчасто і невиразно; бурмотати, мурмотіти.
Мотя тільки іноді сердито буркала йому у відповідь якесь слово (В. Козаченко);
* Образно. Тут, коло його ніг, колисалися хвилі й буркали щось сумне (О. Кобилянська);
Десь за Дніпром, поза білою тучею, Буркає грім дідуганом столітнім (Я. Шпорта).
БУ́РКАТИ², аю, аєш, недок., кого, що, рідко.
Те саме, що буди́ти 1.
– Так спи ж дома, Меджиде, – Ми буркать не будем (П. Гулак-Артемовський).
Словник української мови (СУМ-20)