бурчання

БУРЧА́ННЯ, я, с.

Дія за знач. бурча́ти і звуки, утворювані цією дією.

Вона чула від тітки здебільшого саме бурчання та гримання і мало, дуже мало коли зазнавала жалування (Б. Грінченко);

Стара була дуже рада і виявляла це бурчанням (М. Коцюбинський);

Щовечора [кіт] викликав її [кішечку] під вікном чи прохливим нявканням, чи з невдоволеним бурчанням (В. Підмогильний);

З-під ковдри прозвучало невдоволене бурчання (Ю. Шовкопляс);

По бурчанню в животі він [робітник] чує, що вже швидко мусить бути полудне (І. Франко);

Дід .. прислухається до задумливого бурчання водоспаду (О. Ільченко).

Словник української мови (СУМ-20)