бурчати
БУРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок., розм.
1. що і без дод. Говорити невиразно, нерозбірливо.
Гапка й собі бурчала щось під носом (І. Франко);
// Докучливо висловлювати своє невдоволення чим-небудь, дорікати комусь.
Молодицям вся неволенька: У колисці дитина кричить, На припічку та горщик біжить, У запічку свекруха бурчить (з народної пісні);
Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить (Марко Вовчок);
[Рябина:] Ніхто до мене слова не промовить.., навіть жінка не говорить, або бурчить, або лає (І. Франко);
– Ех, свинство! – бурчить якось злісно Іван (В. Винниченко);
І довго ще бурчав старий, пораючись у себе на дворі (З. Тулуб);
Дунда знову бабрався коло якогось житва .. й сердито бурчав: – Ганчірки всякі (Б. Антоненко-Давидович);
* Образно. Зима іти не хоче, На весну щось бурчить (М. Рильський).
2. Те саме, що буркота́ти 2;
// безос. Утворювати переливчасті звуки низького тону (при переміщенні їжі в шлунку).
У животі в матушки Раїси приємно бурчало від ситої м'ясної вечері (О. Донченко);
Найголосніше бурчить у животі, – чухаючи в потилиці, сказав Мечик (О. Бердник);
Богдан священнодіяв над стравою: йому хотілося продовжити сам процес їди, бо потім все одно бурчить у животі, ніби й не їв (Р. Іваничук).
Словник української мови (СУМ-20)