бурчати
БУРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок., розм.
1. перех. і без додатка. Говорити невиразно, нерозбірливо.
Гапка й собі бурчала щось під носом (Фр., VII, 1951, 27);
// Докучливо висловлювати своє невдоволення чим-небудь, дорікати комусь.
Молодицям вся неволенька, — У колисці дитина кричить, На припічку та горщик біжить, У запічку свекруха бурчить (Нар. лірика, 1956, 359);
Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить (Вовчок, І, 1955, 113);
[Рябина:] Ніхто до мене слова не промовить.., навіть жінка не говорить, або бурчить, або лає (Фр., IX, 1952, 410);
І довго ще бурчав старий, пораючись у себе на дворі (Тулуб, Людолови, І, 1957, 47);
*Образно. Зима іти не хоче, На весну щось бурчить (Рильський, Урожай, 1950, 115).
2. неперех. Утворювати одноманітні, приглушені, схожі на булькання звуки; дзюрчати (про річку, струмок і т. ін.);
// безос. Утворюватн переливчасті звуки низького тону (при переміщенні їжі в шлунку).
У животі в матушки Раїси приємно бурчало від ситої м’ясної вечері (Донч., III, 1956, 23).
Словник української мови (СУМ-11)