білило
БІЛИ́ЛО, а, с.
1. Біла мінеральна фарба, яка не розчиняється у воді.
Рами цинковим білилом Артем красив (В. Кучер);
По щоках котилися сльози і падали у відро з білилами (В. Дрозд);
Раніше карбонат свинцю широко застосовувався для виготовлення білої олійної фарби, відомої під назвою свинцевих білил (з навч. літ.).
2. розм. Картина, написана білилом.
Сепія й китайське білило “Серед товаришів” Т. Шевченка довгий час ототожнювалась із сепією “Тріо”, але це зовсім різні твори (з наук. літ.).
3. тільки мн. біли́ла, и́л. Біла речовина, що застосовується як косметичний засіб для фарбування обличчя.
[Анна:] Як хочеш, я білил тобі позичу, бо в тебе навіть і чоло червоне (Леся Українка);
Білила на лиці ще мертвили шкіру, надаючи йому страшного вигляду (О. Ільченко).
Словник української мови (СУМ-20)