білити
БІЛИ́ТИ, білю́, бі́лиш, недок., що.
1. Робити білим, покриваючи розчином крейди, вапна і т. ін.
А у нас хатина біла; Я й полола, я й білила (Я. Щоголів);
Від ранку й до ранку – стук, грюк, хлюпанина; метуть, білять, миють, краскою криють... (Панас Мирний);
Сестри білять яблуні в саду, Мати білять хату та у хаті (М. Вінграновський);
Стіни хат із колод всередині тинькують, білять вапном чи білою глиною (з наук.-попул. літ.);
* Образно. Зима у грудні білить віти (А. Малишко).
2. Доводити до білого кольору, вибілювати у воді й на сонці (полотно, пряжу і т. ін.).
Над Черемошем дівчата полотна та пряжі білють [білять], перуть, жартують та регочуться (Марко Черемшина);
Вузькі мужицькі ниви вилискуються до сонця, як полотна, що їх ґаздині білять (Б. Лепкий);
З якого білого полотна ці сорочки пошиті!.. Скільки разів у воду вмочали та розстилали на траві зеленій, щоб своїми променями сонце його білило! (А. Хижняк);
А потім вона [Редьчиха] піде до когось іншого й зауважить, що полотно так не білять (Ю. Мушкетик).
3. Робити чистим, білим, умиваючись.
Дівка Катерина личенько білила (П. Чубинський);
// Робити блідим.
Той легкий дим .. п'є кров з лиця і гасить людський погляд, обличчя білить і чорнить одежу (Леся Українка).
Словник української мови (СУМ-20)