валка
ВА́ЛКА, и, ж.
1. Група підвід із вантажем, що перевозиться кудись.
Оце ж тута зупинялась чумацька валка кожного разу (Ганна Барвінок);
Один з чоловіків – статечний, видати, старший у валці – оглянув усі вози – навіть лантухи перелічив і рушати знак подав (А. Головко);
// Допоміжна частина (у 5 знач.) для перевезень у війську; обоз.
І за мить Понеслась гарматна валка. Тільки вулиця гриміла (П. Воронько).
2. Група людей, підвід, машин і т. ін., які рухаються одне за одним або стоять в одному ряду.
Ой ви, хлопці молодії, Становіться в валку!.. На поле плечима, До солдат [солдатів] – очима! (з народної пісні);
Підеш на базар, стоять валками вози та все з бочками вина (І. Нечуй-Левицький);
Довга валка товарняків з одним пасажирським вагоном і паротягом увесь час на парах, готова першої-ліпшої хвилини покотитись далі, стоїть нерухомо серед завмерлих колій проти здолбунівського вокзалу (Б. Антоненко-Давидович);
Перед самим носом проскочила валка вагонеток з породою (Іван Ле);
// Група людей, що разом кудись ідуть.
– Одні з нашої валки подались на Тульчу, на Ісакчу, до родичів, а я бачу, що й тут наші люди – та й лишивсь (М. Коцюбинський);
З валкою незнайомих людей Іван прийшов до Борислава тільки надвечір (П. Колесник).
Словник української мови (СУМ-20)