варто
ВА́РТО, ВАРТ, пред., з інфін.
Уживається у знач. слід, треба.
Самому чудно. А де ж дітись? Що діяти і що почать? Людей і долю проклинать Не варт, їй-богу (Т. Шевченко);
– А справді варто було б поплавати човном. Погода така тиха й тепла (І. Нечуй-Левицький);
[Деїфоб:] Якщо кажу, то, значить, варто слухать, а ти хоч і віщунка, та сама своєї долі, видно, не вгадаєш (Леся Українка);
– Але підемо звідси. Не варт розповідати все (З. Тулуб);
Розкажи, все нам знати варто (А. Малишко);
// перев. зі сл. тільки, лише. Цілком достатньо для чого-небудь.
Варто було тільки поглянуть на мене в той вечір, як панна Анеля запрохала мене кататься! (М. Коцюбинський);
Став відчувати, що сириця в нього на руках намокає більше та більше, стає слизькою, і здається, варто лиш трохи напружитися, – і ти вивільнишся (П. Загребельний);
// перев. зі сл. тільки, лише. У складному реченні, звичайно зі спол. і, як, щоб у другій частині, означає умову швидкого здійснення чого-небудь.
Вона певна, що варто їй добігти – і стрінеться чудо, він оживе й одужає (М. Коцюбинський);
Варто тепер кулеметникові надушити курок, щоб Кіхану одразу пронизали кулі (Ю. Яновський);
Каховка поставала перед ним як біле, веселе місто-ярмарок у пишній зелені, у каруселях, у весняних барвистих райдугах, під якими кожному везе, під які лише варто вступити, як у кишенях тобі вже задзвонять [задзвенять] легендарні таврійські червінці (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)