вгору
ВГО́РУ (УГО́РУ), присл.
1. Догори; протилежне вниз.
Защебетав жайворонок, Угору летючи (Т. Шевченко);
Місяць піднявся вгору і сипнув промінням на море (І. Нечуй-Левицький);
// За напрямом до верхньої частини чогось, у верхню частину чого-небудь.
Хміль, березка чіплялись за його [бузку] тонкі гілки, лізли угору, спускалися униз, уростали у землю і знову піднімалися (Панас Мирний);
В чорнім котлі кипить вода, дим збивається вгору, під дах (М. Коцюбинський);
На гору – все вгору та вгору – в'юниться дорога (Ю. Смолич);
Пішли угору стежкою крутою (І. Гончаренко);
// Назовні внутрішнім боком; навиворіт.
Он ще кожушина вовною вгору, мов вівця, простяглася (Панас Мирний).
2. перен. До вищого ступеня, рівня, розвитку, стану і т. ін.
Книжки, розумова розмова з молодим товариством піднімала його вгору (Панас Мирний);
Орали ми, кували, сіяли, стругали – Ми не село – життя угору підіймали (М. Стельмах).
3. За напрямком до верхів'я, до початку річки, а також проти її течії.
І поплив пароплав угору Дніпром (А. Головко).
Словник української мови (СУМ-20)