величання
ВЕЛИЧА́ННЯ, я, с.
1. Дія за знач. велича́ти.
– Так тут, Костянтине Петровичу, одне дiло .. Горобенка неприємно вразило це величання по батьковi (Б. Антоненко-Давидович);
Вони на свято тут зійшлись, Шевченка славу привітали; В простім суворім величанні, В любові щирій і пошані (Т. Масенко);
Серед мотивів обжинкових пісень найважливішим є величання господаря і господині (із журн.).
2. Дія за знач. велича́тися 2.
Ні, се, власне, не було хвалою, але се більше варто було, ніж звичайне величання матірок своїми дочками (Леся Українка);
Дорош Брус величався своїм статком, але справжньої радості від того величання, певно, не мав (Ю. Мушкетик).
Словник української мови (СУМ-20)