величати
ВЕЛИЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. кого. Називати кого-небудь шанобливим ім'ям, підкреслюючи цим свою повагу до нього.
Один одного звикли добродіями величати (Сл. Гр.);
[Наталка:] Здорові були, добродію, пане возний!.. Я вас зову так, як все село вас величає, шануючи ваше письменство і розум (І. Котляревський);
// розм. Називати кого-небудь, звертатися до когось згідно з його чином; титулувати.
– Тільки з уговором піду: щоб ні ти, ні жінка твоя, ні сім'я твоя, щоб не величали мене благородієм (Г. Квітка-Основ'яненко);
// ірон. Називати когось яким-небудь ім'ям, прізвиськом і т. ін., образливим або не відповідним, не власт. йому.
[Храпко (набік):] Щоб тобі язик руба стояв, як ти мене чортом величаєш! (Панас Мирний);
За її горластість весь вагон уже величав бабу комендантом (О. Гончар);
// розм. Називати по батькові.
Ніхто не смів її не тільки відьмою або чим взивати, та ще й величали її по менню [йменню]: Семенівна (Г. Квітка-Основ'яненко);
[Шумейко:] От таке! Чи ж не Андрійовичем його величають? (І. Микитенко);
// Називати якимось чином.
Вранці Марко до наймички Ручки простягає І мамою невсипущу Ганну величає (Т. Шевченко);
Вашій старій, як Ви величаєте свою дружину, мій аж до землі низенький поклін (Панас Мирний).
2. кого, що. Прославляти, вихваляти, звеличувати.
Я буду Тебе величати, о Боже мій, Царю, і благословлятиму Ймення Твоє повік-віку! (Біблія. Пер. І. Огієнка);
– Славно, славно! – закричали всі звірі і дуже величали Лисову розсудливість (І. Франко);
Стрічайте юних, стрічайте, епоху в піснях величайте! (П. Тичина);
Піснею Вітчизну величають (П. Дорошко).
3. кого, фольк. Ушановувати когось, співаючи на його честь обрядову пісню.
[Дранко:] Просимо дорогих гостей величати наших молодих весільною піснею (М. Кропивницький).
Словник української мови (СУМ-20)